Вікно в Україну

Курс "Вікно в Україну" буде розкривати історію, звичаї, традиції нашого наших предків.

Історія українського народу

Історія України

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою суттєвою рисою географії краю є відсутність природних бар'єрів. За винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу на півдні 95 % території України — це рівнина, котра поступово спадає з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільського плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний відкритий Причорноморський степ. Неозорі рівнини настільки переважають в українському краєвиді, що один географ писав на початку нашого століття: «Дев'ять десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті, надзвичайно родючі українські чорноземи, які займають мало не дві третини території краю. Проте на півночі та північному сході чорноземів немає — тут переважають менш родючі грунти й ліси(на останні припадає лише одна сьома всієї площі). Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи.
З півночі до Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із притоками забезпечують Україну достатньою кількістю води: це могутній Дніпро довжиною2285 км, який ділить країну навпіл. Південний Буг та Дністер. Клімат хоч і допускає різкі перепади температур, але загалом помірний. У своїх сучасних межах Україна займає понад 600 тис. кв. км і простягається на 1300 км із заходу на схід і 900 кміз півночі на південь. За територією це друга після Росії країна Європи, а за чисельністю населення (близько 52 млн.) вона наближається до Франції.

Наука й техніка значно зменшили залежність сучасних людей від природи. Тому вони часто забувають про те, який величезний вплив справляло на їхніх предків фізичне оточення. Нерозуміння цього чинника на Україні подвійно дивує, оскільки в самій назві країни підкреслюється її положення. Велика частина української історії пояснюється саме цим. Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів різних, часом протилежних культур. Через Причорномор'я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації —як античної, так і візантійської. Зате, знаходячись на західному кінці великого Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою нападів войовничих кочовиків, і запекла боротьба з ними вичерпувала людські та матеріальні ресурси. Пізніше тут з'явилися оборонці її кордонів — козаки, котрі стали центральними постатями української історії та культури.

Трипільскі фігурки

Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю — серед найзначніших в усьому світі, також лишили відбиток на населенні краю. Власне, саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи. І до зовсім недавнього часу землеробство було символом українського способу життя. Вплив родючих грунтів України на її жителів особливо вражає у порівнянні з відбитком, що його наклали на селян сусідньої Росії її убогі землі. На російській Півночі неродючі піщані грунти, суворий клімат і короткий вегетативний період —принаймні на місяць коротший, ніж на Україні,— все це змушувало російських селян об'єднувати ресурси для спільної обробки землі. Зате на Україні куди більшого поширення набуло одноосібне господарство. Ці розходження зумовили появу суттєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації двох споріднених народів. І вони ще більше поглиблювалися в умовах низької врожайності, що з часом змушувало російських селян шукати кращого життя в містах. Водночас українські селяни лишалися в своїх ідилічних і разом із тим архаїчних селах. Якщо природа виявлялася лагідною до України, то цього не скажеш про її історію. З давніх - давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й незахищеність Україна — можливо, більше, ніж будь-яка інша країна Європи — зазнавала спустошливих нападів і завоювань. У результаті тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домінуючою в її історії. Розгортаючись на неозорій, відкритій і щедро прикрашеній сцені, ця історична епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подій.

Перші поселенці

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець(або гомо-сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е. ,людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—3 млн. років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем.«Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.

Половецькі кам'яні баби

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і стали мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була войовничість. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі племінної знаті.

Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість ранньої історії України,— ймовірно, відбувалися перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки:
1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;
2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;
3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;
4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, ти покладаєш надію».

Скіфи в бою

Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та не скіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі , скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо вічна-віч із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати —інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги роксолани таалани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах». Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, . «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Грецькі колонії на Україні.

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е. крихітний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим, енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту.

Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапеи (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни.

Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території України початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три окремих типи суспільства, що сформувалися у трьох різних географічних зонах. Лісисті рівнини півночі та північного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнному відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізнялися надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а вони й далі чіпко трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували на широких просторах степу. Намагаючись захопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території України перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі політичні структури, створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.  

Поринувши у захоплюючу історію України, давай зробимо декілька завдань для повторення

герб держави Україна, один із чотирьох її офіційних символів поряд з прапоромгі́мном іКонституцією19 лютого 1992 року затверджено Малий Державний герб України. Конституцією також передбачений і Великий Державний герб, однак досі його не прийнято.

Який із наведених зображень є гербом України

 

Знайди прапор України

стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Співвідношення ширини прапора до його довжини 2:3

Звичаї україського народу

Питання "Українці ловили рибу:

  • капканами, ощепами, петлями;
  • підсаками, ятерами, вершами, ковбанями;
  • підсаками, ятерами, вершами, петлями.

Перший вулик було створено в 1814 році:

  • Петро Прокопович;
  • Василем Зуєв;
  • Гільденштедт.

Зернові культури поділяються:

  • ярові, озимі;
  • трипілля, двопілля;
  • оранка, боронування.

Землеробство поділяється на:

  • 2 основні напрямки;
  • 3 основні напрямки;
  • 4 основні напрямки.

До знарядь оранки відносяться:

  • рало, соха, плуг;
  • рало, соха, борона;
  • плаха, соха, плуг.

Питання "Твердження" без назви

  • Введіть твердження тут...
  • Введіть твердження тут...

Традиційний випас худоби українців носив такі види:

Для того щоб зібрати тваринне добриво, необхідно було влаштувати стаціонарне утримання худоби, визначивши форму її випасання у літній час - відгінну чи вигінну. При відгінному випасанні тварин відганяли на. певний період часу, скажімо, на літування, подалі рід поселення, що було типовим до кінця І тис. н. е. Там худбу на ніч заганяли у загороди, щоб на неї не напали хижі звірі. І тільки згодом, при усвідомленні потреби удобрення сільськогосподарських угідь, суттєво змінюється форма літнього випасання (взимку худобу утримували поблизу поселень) - з відгінної на вигінну, коли тварин випасають на присадибних пасовищах, а на ніч заганяють у спеціальні приміщення - стайні. Першу літописну згадку про стаціонарні приміщення для худоби датовано X ст., хоча, звичайно, стайні могли існувати значно раніше, у період черняхівської культури, коли стався великий поступ у розвитку традиційного хліборобства.

Стайні здебільшого служили для утримання у зимовий час великої рогатої худоби, овець, кіз і навіть коня. Для свиней влаштовувалось окреме приміщення («сажал», «куча»). Практикувалось спорудження приміщень для коней (конюшні), а також для овець (відкритого типу без даху). Окремо утримували волів (у волярнях). На етнографічному Поліссі, особливо в етнокультурному масиві Карпат, худоба зимувала біля оселі, а у відгінних місцях літнього випасання, здебільшого -поблизу сінокосних масивів, щоб зручніше було влаштовувати годівлю. Тому у цих місцях споруджували приміщення для пастухів, а також для утримання худоби («зимарки», «зимівки», «пастирки», «буди», «кошари»). Це були одно- чи двокамерні будівлі, де одне з приміщень призначалось для пастуха, інше - для худоби. Зрозуміло, що на зимових стійбищах тримали худобу, яку в цей період не використовували у господарстві: волів, телиць, ялових корів, а навіть коней і, звичайно, овець. Молочна худоба зимувала в стаціонарних приміщеннях біля оселі.

Основні українські промисли та ремесла українців. Тема 1. : Вступ. Традиційні промисла та ремесла.назви

Мета: розкрити завдання та цілі курсу історія українських промислів та ремесел.

Методи роботи: лекція викладача з елементами бесіди.

Професійна спрямованість: історико-народознавча дисципліни філологічного профілю.

Ключові слова: народознавство, промисли, ремесла, рибальство, землеробство, тваринництво, деревообробництво.

Питання для самостійного вивчення:

  1. Роль народознавства в освіті учня середньої школи.
  2. Основні складові курсу історія народних промислів та ремесел

Література до теми:

1.Українське народознавство: Навчальний посібник/ за редакцією С.П. Павлюка. – 2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Знання, 2004. – 570 с.

2. Українознавство: Посібник/укладач: В.Я. Мацюк, В.Г. Пугач. – К.: ‑ Зодіак – ЕКО, 1994 – 399 с.

3. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А. П. Пономарьов, Л.Ф. Артюр, Т.В. Космічна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 256 с.

4. Вовк Хведір Кіндратович Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.

Додаткова література

  1. Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. – К., 1983.
  2. Горленко В. Ф., Бойко І. Д„ Куницький О. С. Народна землеробська техніка українців. – К., 1971.
  3. Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. – К., 1987.
  4. Довженко В. Й. Землеробство Древньої Русі. – К., 1961.
  5. Мандибура М. Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини XIX ст. 30-х років XX ст. – К., 1978.
  6. Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX - початку XX ст. – К., 1986.
  7. Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: Агротехнічний аспект. – К., 1991.
  8. Полесье: Материальная культура. – К., 1988.

Питання теми

З доісторичних часів українці займалися, мисливством, рибальством, скотарством," бджільництвом та землеробством.

Найдавнішим видом господарської діяльності людини є мисливство. Наші предки полювали на тура, сайгака, лося, ведмедя, оленя, кабана, козу. Пізніше об'єктом мисливського промислу поряд з вовком, лисицею стає заєць, куниця, а також дикі птахи – дрофи, гуси, качки, тетереви, глухарі, рябчики, куріпки та ін. Велику дичину лосів, кабанів, вовків заманювали у так звані «вовчі ями». Поширеним було також полювання за допомогою ловчих птахів – беркутів.

Важливу роль у забезпеченні їжею відігравало рибальство. В Чорному і Азовському морях виловлювали велику кількість риби. Чумацькі валки везли в центральні та північні райони – осетрів, оселедців, бичків, камбалу, ляща, тарань, судака тощо. Українці запасали рибу на пости. Велику кількість риби давали Дніпро і Дністр та їх притоки.

З часів неоліту на території України займалися землеробством. З давніх-давен були розвинуті – рільництво, городництво, садівництво.

В Україні склалися вирубно-вогнева, перелогова та трипільська системи землеробства. При вирубно-вогневій системі на обраній під посів площі вирубували і спалювали ліс,  кущі, а в наступні роки сіяли жито та інші зернові. При перелоговій системі після декількох років використання поло залишали на „залеж” і орали нові поля. При трипіллі землю ділили на три частини: під озимі, ярі, й третю залишали нс-посіяною і використовували під пасовище. В деяких районах земля ділилася, тільки на дві частини – орну і пасовище, існувало так зване двопілля.

Із землеробством тісно було пов'язане скотарство. Кожна сім'я тримала волів, коней, корів, овець, свиней, різноманітну птицю. Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби. Поширені були породи: сіра степова, білоголова українська, карлівська, червона німецька, холмогорська,  синтиментальська  та ін.

Розводили коней: орловських рисаків, наришкінську, англійську та ін породи. Вівці були представлені: чорними ре-шитилівеькими та сірими сокальськими. Серед свиней переважали місцеві чорнобурі, а також англійські породи.

В подвір'ї кожної української сім'ї були кури, гуси, качки, індики, яких випасали діти.

Окремі сім'ї займалися бджільництвом. Спочатку це було бортництво. Селяни розшукували диких бджіл у дуплах де-рев-борті. Пізніше почали виготовляти дупленки або «колоди», які розвішували на деревах.

Після винайдення рамкового вулика почався якісно новий етап у розвитку бджільництва. Мед брали двічі на рік- Розрізняли липовий мед, із гречки, буркуну, квітів та ін. рослин. Бджільництво – один з корисних і економічно вигідних видів господарської діяльності людини, що заслуговує на збереження  і поширення.

Ковальська справа в Україні має давні традиції. На околиці кожного села стояла кузня, яка обладнана піччю з горном і ковальським міхом, кувадлом, точилом, коритом з во­дою. Ковалі з допомогою молотків, рубил, обценьок виготовляли різноманітну зброю, сокири, копаниці, сапи, ножі. Важливим видом ковальської справи було виготовлення плугів, а також підковування коней. В давнину на Поліссі залізо для кузні виплавляли з болотної руди, якої тут великі запаси Згодом з ускладненням ковальської справи відгалузилось і стало самостійною спеціалізацією золотарство (робота із золотом  і сріблом).

Гончарство в Україні відоме ще з часів неоліту. В давнину глиняний посуд виготовляли ліпленням вручну, а згодом з допомогою гончарного круга. Технологія гончарного виробництва досить складна. Спочатку потрібно було знайти глину, далі її підготувати до роботи (глина' повинна перемерзнути, тоді її подрібнюють, змішують). На Поліссі основною є кераміка сірого, синьо-чорного кольорів. Важливе місце на Житомирщині займало також виробництво скла і виробів з нього. На Поліссі для цього є, необхідні запаси кварцевого піску, крейди, вапна і води. Ремісники-склярі поряд з віконним склом виготовляли різноманітні пляшки, чарки, баклаги,  вази,  лампове  скло  тощо.

Обробка шкіри відома на території України ще з доісторичних часів. Цей вид ремесла тісно пов'язаний з мисливством та скотарством. Вичинку шкіри називають чинбарством, а вичинку хутра  кушнірством.

Технологія вичинки шкір та хутра досить складна (розтягування, сушіння, розмочування, вапнування, очистка від волосся і жиру, промивання, дубління, висушування і розминання). Більш специфічною є технологія отримання каракулю і смушку, з яких шили шапки і коміри. На Поліссі з хутра шили кожухи.

Знахідки на території України різних видів прясел свідчать, що ткацтво було широко відоме з часів Київської Русі. На Поліссі кожна селянська хата мала ткацький верстат та прялку. Виготовлення тканини було досить трудомістко Це вирощування льону або конопель, і- стрижка овець Після збирання і обмолочування в'язали снопи і на-два тижні замочували у водоймах. Висушений льон, коноплі тіпали на м'ялицях, вичісували гребінкою. Куделі надівали на потась (гребенеподібний пристрій) і пряли на веретені' або прядці нитки. Ткання здійснювалось на ткацьких верстатах, або в селах Полісся їх називали кросна. Після ткання полотно вибілювалось на сонці і морозі. Фарбували тканини лушпинням цибулі та огудинням картоплі, корою бузини тощо.

Вироби з деревини відомі в Україні теж з найдавніших часів. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни тощо. Найдавніші способи обробки деревини – випалювання та видовбування. Так виготовляли човни, ступи, діжки. Пізнішим ремеслом, що потребувало складніших інструментів є бондарство. Це діжки, цебри, барила, хлібні діжі та ін.

Іншим видом деревообробного ремесла є стельмахування. Це виготовлення возів, саней, а також коліс.

Поширеним на Поліссі є столярне ремесло. Столярі на верстаті за допомогою рубанка виготовляють ліжка, двері, рами для вікон і вуликів, столи, стільці тощо.

На Житомирщині значне місце займає плетіння з лози, а також з кори дерев. Коробки для картоплі, грибів гнули з дранки-берести. Ніші з лика в північних районах області плетуть брилі. нині більшість із цих ремесел збереглись як види художньо-декоративного мистецтва.

В Україні з давніх часів існувала густа мережа водного і сухопутного транспортного сполучення Ще за часів Київської Русі по Дніпру пролягав торговельний шлях «Із варяг у греки». По водорозділах Дніпра, Дністра і Буга ще в XVI ст. утворилися основні сухопутні шляхи: Муравський (Соляній), що з'єднував Україну з Кримом: Ромоданівський, Сагайдачний, Гетьманський, Український. На Правобережжі найбільш інтенсивним був Чорний шлях (від Дніпра до Львова), Кучманський (між Дністром і Бугом та Покутсь-ко-Золотий   (між  Прутом  і  Дністром).

Основними  видами  сухопутного транспорту українців з найдавніших часів були: вози (гарби, грабарки, безтарки, мажа, тачанки, лінійки і т. д.). сани (рожні, ґринджоли, ко­зирки та ін), човни (байдарки, комяги, литвини, гилярн, барки,  баркаси, шаланди, бударі).

Одним із різновидів човна є чайки, якими запорізькі козаки здійснювали свої походи по Чорному морю-

При переправах через річки українці здавна користувалися  також  плотами  і паромамш.

1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав.

1890 р. у Києві з'явилася конка.

і892  р. – перший  електричний  трамвай.

1866 р  – залізнична колія між Одесою і Балтою.

За 18704 роки всі головні українські міста були сполуче­ні  між  собою  залізницею.

В останні роки значного розвитку набули автомобільний та авіаційний види транспорту. На Київському авіаційному, заводі створено літаки «ЛІТ», «Мрія», що є найбільшими за вантажопідйомністю літаками у світі. Як комунальний транспорт в ряді найбільших міст України використовується .метрополітен.

Україна має великі морські порти (Одеса, Миколаїв, Херсон,  Маріуполь та  ін.).

Традиційні види господарської діяльності. Землеробство. Давньослов'янське походження землеробства. Форми землеволодіння і землекористування у  другій половині XIX – на початку XX ст. Знаряддя обробітку грунту: матеріал, конструкція і спосіб використання ручних знарядь праці (лопати, сапи і т. д.); матеріал, конструкція, спосіб використання, тяглова сила різних типів орних знарядь праці (соха, рало, плуг) та знарядь праці для рихлення грунту (борони, культиватори). Матеріал і конструкція знарядь збирання зернових і сіна (серп, коса, граблі, вила). Знаряддя молотьби: матеріал, конструкція ручних знарядь праці (ціп, ручна молотилка); кінна молотилка (час появи і витіснення нею ручних знарядь молотьби); способи молотьби (кіньми, котком і молотильною дошкою). Матеріал і конструкція знарядь віяння (лопати, решета, віялки). Знаряддя обмолоту: ручні (жорна), млини, вітряки, їхні конструктивні особливості.  Поширені на Україні системи землеробства (трипільна, переліг).

Сільськогосподарські культури: зернові (жито, пшениця – «полтавка», «банатка» тощо, ячмінь, гречка, просо, кукурудза), бобові (горох, квасоля), коноплі . та льон, соняшник, овочі (картопля, буряки, морква, огірки, капуста і т. д.).

Розвиток городництва і садівництва (народні методи селекції).

Скотарство. Стійлово-пасовищне утримання худоби і відгінне скотарство. Регіональне поширення різних порід свійських тварин (корів, свиней, овець і т. д.).

Спільні риси в господарстві українців та інших слов'янських народів (запозичення сільськогосподарських культур, порід свійських тварин; використання подібних знарядь праці тощо).

Використання позитивного народного досвіду в організації сільськогосподарського виробництва у наш час.

Допоміжні види господарської діяльності. Бджільництво. Архаїчні способи збирання меду; конструктивні особливості вуликів. Рибальство. Матеріал, конструкція і спосіб використання знарядь рибальства (ятір, сапа, сіль і т. д.); прісноводна риба водоймищ України, промислове рибальство (дніпровські і дністровські артілі).

Мисливство. Матеріал, конструкція і спосіб використання знарядь полювання . (тенета, перевесища та ін.). Збирання ягід, грибів та інших лісових дарів. Давньослов'янське походження рибальства, полювання, збирання, їх допоміжне значення в господарстві селян у XIX - на початку XX ст.

Домашні промисли і ремесла. Давньослов'янське походження домашніх промислів і ремесел – їх роль у задоволенні потреб у ремісничих виробах власного господарства і потреб сільської громади.

Домашні промисли переробки сировини: способи переробки вовни, конопель, льону, знаряддя праці (матеріал і конструкція). Ткацтво: знаряддя прані (вертикальний, горизонтальний ткацький верстат і т. ін.), техніка ткацтва («у вічко», «під закладку», «кругляння» і т. ін.), перелік традиційних побутових і декоративних тканин (руїнники, простирадла, наволочки і т. ін.), килимів (ворсові і безворсові, налавники, коци і т. ін.), спосіб їх використання. Вишивка: техніка вишивки (занизування, набирування, гладь, хрестик і т. д.), функціональне призначення вишитих виробів (одягу, тканин).

Лісозаготівля та інші лісові промисли (вуглярство, смолярство, вигонка дьогтю тощо).

Деревообробні промисли (бондарство, токарство, стельмашество, ложкарство, гребінництво і т. д.); знаряддя праці і технологічний процес, перелік виробів деревообробних промислів (меблі, посуд та інше хатнє начиння, вози, колеса і т. д.). Плетіння.

Обробка металів (ковальська і слюсарська справи). Інструменти, перелік виробів з металу. Золотарство. Добування і обробка каменю.

Знаряддя праці, технологічний процес і перелік виробів ремесел: кушнірства (виготовлення овчини), чинбарства (виготовлення шкіри), шевства (виготов лення взуття), лимарства (виготовлення зброї), гончарства (виготовлення посуду), гутництва (виробництво гутного скла).

Умови праці ремісників.

Районування домашніх промислів і ремесел (спеціалізація окремих районів: осередки гончарства, ткацтва і т. д.). Локальні особливості ремісничих виробів Перетворення ряду традиційних домашніх промислів у ремесло; виготовлення товару на замовлення, на ринок і подальша їх трансформація у фабричне виробництво. Поступове згортання ремісничого виробництва у кінці XIX – на початку XX ст. (витіснення з побуту традиційного хатнього начиння, керамічного посуду та інших ремісничих виробів і заміна їх на фабричну продукцію).

Відхожі промисли: пічний, малярний, штукатурний тощо.

Розвиток промислів і ремесел у наш час: відкриття художніх майстерень і фабрик, будинків народної творчості, виставок; фахова підготовка майстрів народної творчості в училищах декоративно-прикладного мистецтва, вузах; популяризація народних ремесел через видання науково-популярної, методичної літератури, організацію гуртків у школах, палацах культури, свят народної творчості тощо.

1. Які традиційні види господарської діяльності українців знайшли дальший розвиток у наш час?

Питання "Розгорнута відповідь" без назви

В яких прислів'ях та приказках або народних піснях висвітлена праця трудівника, любов до землі, трудова взаємодопомога?

Розкажи про працю найбільш відомих ваших майстрів.

Які домашні промисли і ремесла були поширені в твоєму селі (місті, районі) в XIX — на початку XX ст.? Які з них побутують у наш час?

Питання "Вибір відповідності" без назви

  • Філігранний
    виконаний з особливою майстерністю, до найменших деталей.
  • Великодень
    найдавніше християнське свято, головне свято богослужебного року, що встановлено на честь Воскресіння Ісуса Христа.

Традиції українського народу

Вербна неділя

24.04.2016 - Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя)

Урочистий вхід Ісуса в Єрусалим був вступом Його на шлях хрещених страждань. Про цю подію розповідають у своїх Євангеліях всі чотири євангеліста (див. Мф. 21,1-11; Мк. 11,1-11; Лк. 19,29-44; Ін. 12,12-19). У євреїв був звичай: Царі і переможці в'їжджають Єрусалим на конях або ослах, і народ урочистими криками, з пальмовим гілками в руках зустрічав їх. Виконуючи пророцтва Старого Завіту (див. Зах. 9,9), Христос саме таким урочистим чином в'їжджають в Єрусалим, але не як Цар земної або переможець у війні, а як Цар, Царство Якого не від світу цього (Ів. 18,36) , як Переможець гріха і смерті. Єврейський народ, що знаходився під римським ярмом, очікував Месію як політичного визволителя, і всім здавалося, що Чудотворец, вчора воскресивши Лазаря й колись нагодувавши 5 тисяч народу, цілком може бути саме тим земним правителем, який приведе свій народ до політичної незалежності й земній царству насолоди . З тих, що тоді на вулицях Єрусалиму тільки Один Христос знав, що замість земного царства Він приносить людині Царство Небесне, замість позбавлення від земного рабства Він звільняє людину від рабства набагато гіршого - від рабства гріха. Він Один знав, що шлях, всіяна нині пальмовими гілками, веде до Хреста і Голгофі. Це царський прославление Христа перед Його смертю Церква згадує для свідчення, що страждання Спасителя були вільними. Це свято на Русі давно називається Вербною воскресінням. Назва ця походить від того, що на це свято віруючі приходять з гілками, як правило, івових рослин - верби, верби, ветли або інших дерев, які першими розпускаються навесні, в ознаменування тих гілок, які різали іудеї, зустрічайте Ісуса у Єрусалимі. Звичайно, на півдні використовують квіти і гілки інших дерев, як правило, пальм. У Росії, де таких дерев немає і де перша розпускається верба, з давніх часів стали використовувати її гілки, чому і сам свято став називатися Вербною воскресінням. Але справжнє його назва - Вхід Господній у Єрусалим, або Тиждень Ваій, квітконосного воскресіння. У цей святковий день, як і у свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, незважаючи на триваючий Великий піст, дозволяється вкушання рибних страв. 

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

01.05.2016 - Пасха.

19.04.09 - Пасха Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

О, як чудодійні ці слова! Коли ми їх вимовляє або чуємо, в наших серцях загорається вогні святої радості про Господі Ісусі Христі Воскреслому. І де б вони не вимовляється, де б ці слова ні лунали, де б не чулися, - усюди вони викликають трепетаніе в кожному серці і від них все яскравіше спалахує полум'я віри в душі кожного славлять воскреслого Господа.
«Христос Воскресе!» - Ми говоримо з відчуттям духовного захоплення; їх хочеться вимовляти без кінця, слухаючи у відповідь інші два святих слова: «Воістину Воскрес!»
Христос воскрес! - І для всього мироздания почалася справжня весна, світлий, радісний ранок нового життя. Воскресіння Господа Ісуса - перша дійсна перемога життя над смертю.
Подія Воскресіння Христова - найбільший християнське свято. Це є свят Свято і Торжество з торжеств, знамення перемоги над гріхом і смертю і початок буття світу, викупленцями і освяченого Господом Ісусом Христом. Свято це називається ще Пасхою, тобто Днем, в який довершилось наше перехожденіе від смерті - до життя і від землі - до неба.
Пасхальна служба починається опівночі з суботи на неділю; вся вона виконана духовної радості та танці. Вся вона - урочистий гімн Світлого Христова Воскресіння, примирення Бога і людини, перемоги життя над смертю.
Свято Великодня щороку здійснюється в різні числа місяця і час його святкування «переходить» за своєю датою, але завжди доводиться на недільний день. Всі свята, пов'язані календарно з Великоднем (а це Вербна Неділя, Великдень, Вознесіння і Трійця) теж міняють свою дату і називаються переходящими або рухливими. Інші двунадесятих свята (Різдво Христове, Хрещення, Сретенье та ін) мають постійну дату і називаються непереходящімі або нерухомими. 

Детектор брехні

  • Під час "бійки яйцями", яйця б'ють одне об одне.
  • Під час "бійки яйцями", яйця б'ють об лоб суперника.
  • Коли люди йдуть святити Великодні кулічі, вони їх загорную у рушкик.
  • Коли люди йдуть святити Великодні кулічі, вони їх загорную у "пакет".

Прочитай тверження та вкажи які із них правда